Щоб перемогти росію, Головнокомандувач ЗСУ схиляє до боротьби на його умовах
Генерал Валерій Залужний, кадровий військовий, давним-давно поставив перед собою три питання: чи готовий я померти? чи готовий я вбивати? чи готовий я посилати людей помирати і вбивати?
Тепер, будучи Головнокомандувачем Збройних сил України у війні з російською армією – більшою і краще оснащеною, ніж його власна, він ставить перед собою нове питання: як зменшити кількість втрат? Кожен його ранок починається з даних про кількість солдатів, які були убиті чи поранені при виконанні його вчорашніх наказів. Іноді він бачить у своєму мобільному контакт, який ніколи не відповість. Він відмовляється їх видаляти.
Залужний каже, що відкладає горе на потім. Нині траур відволік би його від важливої роботи. Його, людину, якій українці довіряють свій захист, а західні партнери – мільярди безпекової допомоги. І ті, й інші очікують, що він перетворить попередні невдачі України на полі бою на вражаючі успіхи.
Але якби це вирішував тільки Залужний, він би робив свою роботу по-іншому. Він би бився, маючи перевагу в повітрі. Посилав би у відповідь принаймні стільки ж снарядів, скільки росіяни випускають по його військах. Мав би крилаті ракети, не гірші за московські. Але, на жаль, сучасні винищувачі, такі як американські F-16, не очікують побачити на полі бою раніше наступного року. Постачання боєприпасів Україні обмежене, і росіяни часто за день вистрілюють втричі більше.
Західні союзники кажуть про побоювання ескалації війни з росією. Вони висувають умову щодо ракет великої дальності та іншої техніки, яку вони надали: вона не може бути використана для ударів по території росії.
Тому, каже Залужний, для частих ударів через кордон використовується зброя українського виробництва, яку Київ офіційно ніколи не визнає своєю.
«Я рятую свій народ. Чому я маю питати в когось дозволу, що робити на території ворога? – сказав Залужний нещодавно The Washington Post у рідкому інтерв’ю. – З якоїсь причини я маю думати, що мені не дозволено там нічого робити. Чому? Бо [президент росії володимир] путін… застосує ядерну зброю? Дітям, які вмирають, це байдуже».
«Це наша проблема, – каже він, – і нам вирішувати, як знищити цього ворога. У війні можна і треба вбивати ворога на його території. Якщо наші партнери бояться, що їхня зброя буде використана, – що ж, ми будемо вбивати своєю. Але не більше, ніж треба».
Виклики, які стоять перед Залужним і його силами, – величезні. Навіть після того, як він здійснив минулого року низку вражаючих військових досягнень – організував оборону, яка змусила росіян відступити з-під Києва, і контрнаступ, який витіснив війська загарбників з північного сходу Харківської області та південного обласного центру Херсона, – багато українських територій на сході й півдні, приблизно п'ята частина країни, залишаються окупованими.
Щоб провести контрнаступ і повернути території, перемогти росію, але при цьому мати мінімум втрат, Україні потрібні ресурси, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні посадовці казали, що Україні для досягнення успіху достатньо і того, що є. Але Залужний різко критикував своїх колег, які заявляли, що Києву не потрібні F-16. «Їх власні війська ніколи не воювали б так», – сказав він в інтерв’ю.
Попри критику щодо повільного прогресу в контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча й дещо парадоксальною фігурою в Україні. Він хоче бути рушієм змін у військовій сфері, усунути спадщину радянської епохи та перетворити українську армію на більш західну, схожу на НАТО силу. Поза полем бою усміхнене обличчя 50-річного чоловіка з пальцями, складеними у знак «миру», малюють на стінах по всій країні. На його бронежилеті – шеврон «Бебі Йода», на задній частині шолома – шеврон із мультяшними котиками, які тримають зброю.
Але поза кадром – важкий хрест турботи і відповідальності, який він несе.
«Мене запитують: як ти це витримаєш?, – каже Залужний. – Я мушу з цим жити. Щодня – убиті. Щодня – каліки, зниклі безвісти. Це горе».
«Більше не радянська армія»
За сім місяців до того, як колони російських танків пронеслися крізь північні, південні та східні кордони України, Залужний розглядав можливість переходу до цивільного життя.
Але військова справа була єдиною, що він коли-небудь знав; коли він народився, його батько служив у гарнізоні на півночі країни, потім він навчався у військовій академії. Але коли президент Володимир Зеленський подзвонив Залужному і запропонував йому стати Головнокомандувачем Збройних сил України, він швидко відмовився від ідеї піти у відставку.
Перше, що він зробив, – відремонтував свій новий кабінет. Залужний завжди відчував острах, відвідуючи там своїх попередників. Щоразу це приміщення нагадувало йому те, що він найбільше зневажав у радянської армії, – «що будь-який командир, який займав цю посаду, був фактично феодалом над своїми підлеглими». Кабінет точно відображав те, що він хотів змінити в українській армії.
«Стіни були просочені цим, – каже Залужний. – Заходиш і одразу розумієш, що ти дарма народився і дарма сюди прийшов».
У будівлі Генштабу, зведеній у ХІХ столітті, кабінет Залужного тепер виділяється. Він простий і сучасний, з великою книжковою полицею – там Залужний зберігає свою бібліотеку, в якій є і книга голови Китаю Сі Цзіньпіна «Управління Китаєм».
Зміни робилися не для естетики, а скоріше для того, щоб це місце та людина на ньому видавалися більш доступними. Залужний не керує залізною рукою, навпаки – каже, – часто питає порад, і не лише у вузького кола генералів. Навіть зараз бійці на передовій часто можуть напряму зв’язатися із Залужним через соцмережі.
Спробу Залужного змінити військову культуру можна побачити і на полі бою. Роки навчання та поглиблення зв’язків із силами НАТО зробили українські війська у цій війні винахідливішими за російські. Командири нижчого рівня на місцях часто відчувають себе вправі швидко приймати рішення, а не запускати кожний запит нагору по ланцюгу командування – це радянський склад розуму.
«Багато країн помилялося, припускаючи, що це буде війна між великою радянською армією та маленькою радянською армією, – зауважив міністр оборони України Олексій Резніков. – Тому вони й казали, що Київ впаде за три дні, а Україна – за три тижні. Але це більше не радянська армія».
Коли 24 лютого 2022 року Резніков дізнався, що росія розпочала повномасштабне вторгнення, він прибув до офісу Залужного і побачив, що генерал стоїть над великими картами й відповідає на численні телефонні дзвінки. Залужний отримував інформацію з поля бою та відповідав різкими наказами, згадує Резніков. Але щоразу Залужний додавав краплю ніжності, називаючи підлеглого «красавчиком» або кажучи «молодець».
«Це людяність, – каже Резніков. – Цей чоловік у генеральській формі, але його людяність робить його особливим».
Армія, як і раніше, вимагає суворого порядку та дисципліни, каже Залужний. Він вміє бути суворим і вимогливим, але – «я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх, не принижую».
Відмова від радянської спадщини в українській армії ще далека від завершення. Треба ремонтувати більше кабінетів, каже Залужний. І ще більше змін прийде із новим поколінням – Залужний з гордістю розповідає про своїх солдатів і хвалить їх володіння англійською мовою та начитаність. «Шкода, що ми їх втрачаємо», – сказав він.
Поборовши внутрішнього радянського ідеологічного ворога, він тепер стикається із зовнішнім ворогом, який прославляє ту саму спадщину, яку Залужний хоче викорінити. Але він усе ще поважає доктрину свого супротивника. Він з інтересом прочитав усе, що коли-небудь написав російський головнокомандувач генерал валерій герасимов, назвав це «дуже, дуже цікавим» і поскаржився, що останнім часом той нічого не публікує.
«Він ворог – і ворог дуже розумний, – каже Залужний. – Розумний, і тому хитрий. Він ще сильний. Тому ми маємо поважати його і шукати способи його вбити. Адже це – єдиний шлях до перемоги».
Перемога. Що далі?
За декілька років до того, як Залужний мав розпочати формувати українську армію відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері змусили його дізнатися більше про світовий порядок.
2019 рік. Залужний, один із вищих командувачів України, який командував київськими силами проти російських проксі на сході України, поїхав до Брюсселя на зустріч із колегами з НАТО.
Щойно він вийшов з літака, згадує він, як його оточили правоохоронці. Націлили на нього зброю, наказали лягти обличчям до підлоги та надіти наручники. Залужний сказав, що у нього на телефоні вистачило хвилин у роумінгу, щоб зателефонувати послу України при НАТО, який зрештою добився його звільнення.
російська влада без відома Залужного оголосила його в розшук через Інтерпол. Це була регулярна практика, яка призводила до короткого ув’язнення інших українських командирів. Він був злий на себе за те, що не знав своїх прав у такій ситуації.
«У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я військовий злочинець і, швидше за все, ним залишуся, – сказав Залужний. – Тому я вирішив вивчати міжнародні відносини та міжнародне право».
Цей епізод надихнув його отримати ступінь магістра, що він і зробив у грудні 2020 року. Він використовує ці знання у своїй поточній роботі, яка вимагає не лише бути військовим стратегом, а й регулярно протистояти геополітичним пересторогам, таким як острах союзників перетнути російські червоні лінії, надаючи зброю, таку як ракети більшої дальності чи сучасні винищувачі.
Залужний не приховує свій намір повернути Крим – півострів, який росія незаконно анексувала в 2014 році; хоча деякі західні чиновники у приватних розмовах хвилюються, якою ж буде відповідь путіна, якщо українські війська коли-небудь повернуть цю територію. «Як тільки знайду спосіб, я щось зроблю. Мені плювати, мене ніхто не зупинить», – каже Залужний.
Образні «західні наручники» на його військових операціях спонукали Залужного більше думати про майбутнє України – поза цим контрнаступом і цією війною – і про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився знову на неї напасти. Досягти цього – значить виробляти зброю для захисту, а не покладатися на зовнішнє забезпечення.
Він скаржиться, що Україна залежить від інших країн у плані боєприпасів, бо партнери намагаються задовольнити попит. Чим більше Україна стрілятиме, зупиняючи російські сили, тим менших втрат вона зазнає, каже Залужний. Але що якщо війна затягнеться, а дорогоцінного людського капіталу стане менше?
«Я ставлю перед собою це питання з березня минулого року – і не тільки перед собою; я запитую про це всюди, де тільки можу», – сказав Залужний.
Він хоче, щоб Україна була могутньою, і через це йому важко думати про власне майбутнє після війни. Можливо, візьме відпустку. «Але, як каже моя дружина: ну ок, три дні, що далі?», – посміхається він. Можливо, напише книгу. Хотів би подорожувати, хоча досвід в аеропорту Брюсселя зробив його обачливим.
Але Залужний розраховує, що і після війни він буде при справі. Його концепція перемоги – це більше, ніж просто повне відновлення територіальної цілісності України.
«Перемога буде тоді, коли у нас буде армія – можливо, навіть чималенька, – що буде гарантувати безпеку дітей, які зараз у візочках, щоб вони росли і знали, що такого більше не повториться, – каже Залужний. – Це колосальна робота. І починати її треба зараз».
